СКРИНЯ - БЕРЕГИНЯ ПАМ’ЯТІ РОДУ

Одна із старовинних скринь, датована кінцем ХІХ – поч. ХХ ст., експонується у Валківському краєзнавчому музеї. Належала вона родині Івана Степановича Косенка із с. Старі Валки. Зроблена ця скриня із дерев’яних дощок, оббита залізом, грані оздоблені чеканним рослинним орнаментом. 

За конструкцією вона нагадує прямокутний ящик з випуклою кришкою, зачиняється навісним замком, для полегшення транспортування до її боків прикріплені дві ковані ручки у вигляді півкіл. Судячи з оформлення, скриня була виготовлена на замовлення заможної родини, адже дорого коштувала і не кожен міг собі дозволити подібну розкіш. Цікава тим, що на зовнішньому боці збереглися викарбовані на металі ім’я та прізвище майстра-виготовлювача - Павла Петровича Маршиніна, а також місце її виготовлення - Харків.

Наш земляк, відомий український письменник , музикознавець та енциклопедист- Іван Максимович Лисенко досліджуючи історію свого села Черемушна, писав: «Побут був український. Хати - звичайні, будувалися з дерева, гонту, очерету, соломи. В інтер’єрі хати - образи, килими. Рушники, лавки, скрині з одежею». Отже, без скрині, або сундука не можна уявити української хати в нашому краї.

Що ж таке скриня? Це – меблевий виріб з відкидним або змінним віком (верхньою частиною, якою закривають скриню) для зберігання одягу та інших цінних предметів. Майстри, що виготовляли скрині, називалися скринниками.

Вважається, що слово «скриня» походить від слов’янського кореня «кри» та означає місце, де щось крили – ховали, закривали. Призначалася вона для зберігання святкового одягу, рушників, полотна, хусток та інших побутових речей. На дно скрині господині клали вузлик тютюну, який захищав від молі, а таємний прискринок (невеликий ящик для дрібних речей у верхній частині скрині) закривався на таємні дерев’яні засуви. Окрім матеріальних цінностей в прискринку часто зберігали і важливі родинні пам’ятки. Наприклад, дитячий пупчик, який відпадав невдовзі після народження. Його зберігали батьки до семи років і коли дитина мала йти до школи -прибирали. У прискринку зберігали документи, гроші, нитки.

Сама скриня замикалася на ключ, який берегла господиня. Ніхто не мав права зазирати до неї – ні мати, ні батько, ні сестра власниці. Вона була невід’ємною власністю жінки. В родинах, де була мати й доросла донька, а або свекруха й невістка, кожна з них мала свою скриню, де хоронилося лише її добро. Навіть після смерті жінки, коли вона не полишила дітей, у разі претензій скриня з посагом, як і весь інший посаг- худоба, земля поверталися її батьківській родині.

Скриня залишалася власністю дівчини, пізніше жінки, на все життя. Це була частина весільного посагу. Ось як описувала наша землячка із с.Черемушна, Олімпіада Яківна Гайдук (дів. Гончарова), весілля у своєму селі: «Свати обговорювали посаг нареченої. Торгувалися, як на базарі. Батьки могли дати дівчині пару волів або корову, коня, овець, гусей, індиків тощо. Батьки хлопця намагалися виторгувати побільше. А ще в посаг обов’язково входила скриня. В ній мали бути рушники, скатертини, полотно, рядна, мішковина для мішків, одяг для дівчини та вишиті сорочки для нареченого». За її спогадами ,скриня передавалася у спадок від покоління до покоління, а також була показником заможності дівчини та роду. Коли перед весіллям перевозили скриню в дім молодого, подивитись на неї виходило все село. В народі казали: «Яка скриня - така й удача молодої до діла, така й господиня буде».

Між чужими людьми, часом в іншому селі, скриня була як часточка рідного дому, батьківської оселі, що служила своєрідним сховищем жіночого добра та захистом від заздрісних очей. Її тримали здебільшого у хаті, поруч із столом або в головах ліжка, іноді в коморі.

Ще у ХVІ-ХVІІ ст. скриня майже всюди виконувала функцію стола, бо була з плоскою кришкою. «У багатих замість столів, укопаних у землю, на низьких ніжках стояла скриня або стіл, окований залізом, з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху скатертю», - так описував слобожанський побут український історик Дмитро Багалій. У ХІХ- поч. ХХ ст. скриня навіть виконувала функцію ліжка. Її можна було придбати на ярмарку або замовити скриннику - місцевому майстру чи родичу. Наприклад, від Івана Олексійовича Боровика, 1927 р. н. , із с. Мельникове, дізнаємося, що скрині та сундуки його родині зробив хрещений батько Дмитро із сусіднього с. Ковалівка. Для Тетяни Кузьмівни Бандури (у дівоцтві - Норик ), 1919 р.н., із сел. Ков’яги, скриню також виготовив місцевий майстер .

Репресований дослідник української етнографії Яків Риженко у своїй неопублікованій розвідці «Українські скрині» відзначав: «Головними осередками виробництва скринь на Лівобічній Україні були: Ніжин, Глухівський і Сосницький повіти Чернігівської губернії, село Вериміївка на Золотоноші, села Нові й Старі Санжари на Кобиляччині, м. Новомосковське, с. Ігрень на Новомосковщині; на Україні Слобідській - с. Котельва, с. Нижня Сироватка колишнього Сумського повіту. На Правобережжі нам відомий лише один великий осередок- то м. Крилов».

На Слобожанщині скриня мала вигляд великого прямокутного ящика, довжиною до одного метра, а висотою - 0,7м, з рівною кришкою, яка замикалася на ключ. Невід’ємним оздобленням скрині були ковані ручки по боках, які полегшували транспортування цього габаритного елемента меблів. Дно робили плоским, іноді доповнюючи ніжками. Виготовляли з м’яких порід дерев: липи, тополі, берези, іноді вільхи та верби, дуже рідко використовували сосну.

В українському побуті, окрім скрині, часто використовували ще й сундук, який мав таке ж призначення, але трохи відрізнявся від скрині зовнішнім виглядом. Зокрема, кришка сундука завжди була випуклою, на відміну від традиційних скринь із плоскою кришкою.

Деякі дерев’яні скрині розписували - білилами, кроном, суриком, кіноваром, лазур’ю, зеленню та іншими фарбами. Оздобленням займалися майстри-столяри. На Лівобережній Україні розпис мав вигляд яскравих вазонів із квітами На скринях також робили металеві поковки. У селах Карпат такі вироби прикрашали різьбленням. Ціна на скрині з візерунками була доволі високою - їх купували заможні люди.

На Слобожанщині побутували мальовані скрині, на яких переважав рослинний орнамент. У повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» Вакула пообіцяв виготовити для Оксани саме мальовану скриню: «Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки я попрацював коло неї: дві ночі не виходив з кузні; зате в жодної попівни не буде такої скрині. Залізо поклав таке, якого не клав на сотникову тарантайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горіли як жар».

Як готували скрині до ярмарку? За свідченням майстрів, щоб зробити одну скриню, потрібно було витратити п’ять семивершкових дощок. Кожен кваліфікований майстер за один робочий день (од зорі до зорі) міг виготовити півтори скрині. За кожен готовий виріб отримував плату від 60 до 80 коп. Перед ярмарком скрині виковували. Використовували для цього бляху та ковальські цвяхи. Після оковки бляху фарбували чорним кольором. Така скриня могла вже йти на продаж.

Асортимент на ярмарку був широкий. Для скринь відводилося спеціальне місце. Існував звичай продавати їх не порожніми: клали на дно трішки стружок, одяг продавця, паперові квіточки тощо. Покупці вважали, якщо трапиться під час купівлі така скриня, то й далі вона не буде порожньою. Куплену річ годилося «озолотити» - кинути в неї монети. Дрібні гроші залишалися там до кінця вживання скрині.

Купівлю-продаж скрині на ярмарку описав в одному з досліджень український історик, етнограф та фольклорист Дмитро Яворницький. Він, зокрема, зазначив: «У тому ж ряду, але трохи вглиб, понаставлено безліч скринь усіляких розмірів. Тут головним чином торгуються батьки і особливо матері, які мають дорослих дочок і готують їм віно (придане – прим. О.Ш.). Купуючи скриню, слід основну увагу звертати на те, щоб вона була окута широкими смугами заліза, мала замок із гучним протяжним дзвоном, і щоб під нею були коліщата для легкого пересування з місця на місце, а всередині був би ще невеличкий прискриночок для голок, ниток, намиста, коралів та інших дрібничок».

Якими скринями користувалися господарі на Валківщині, дізнаємося від наших земляків.

Людмила Демченко (м. Валки) розповіла про скриню, яка належала родині Леоніда Спиридоновича Лісконога (1925 р.н.) - попереднього власника будинку,в якому тепер мешкає оповідачка. «Скриню привезла у будинок теща колишнього господаря, Заєць Марія Іванівна, яка пам’ятала її з тих пір, коли ще сама була дитиною. Можемо припустити, що меблевий виріб належав її матері, від якої донька отримала його у спадок. Скриня була дубова, нічим не пофарбована, мала зовні темний колір, а всередині - гладка і світла. Кришка випукла, всередині , праворуч, знаходився прискринок на два відділення, також накритий кришкою, у якому зберігалися саморобні воскові свічки. Для того, щоб тримати кришку відкритою,збоку був вмонтований упор-фіксатор. Скриня замикалася на ключ, мала фігурні ніжки, з боків - ковані ручки. На її дно під , під лист паперу, господарі клали горіхове листя - щоб не заводилися шкідники. Стояла скриня біля печі, зверху лежала плоска стільница, накрита вишитою скатертиною. Довгий час там зберігалася постільна білизна».

Анатолій Чалюк (м.Валки) розповів про скриню, яка належала матері, уродженці села Литвинівка Анастасії Григорівні Чалюк (Гаврильченко), 1921 р.н.: «Скриня у мами була високою, з трохи випуклою кришкою, покрита лаком, із кованими ручками, на ніжках, із замком. Придбана була батьками мами напередодні її весілля (вийшла заміж у село Черемушна). За розповідями старших, скриня була місцевого виробництва. Стояла у хаті поряд із піччю, накрита ковдрою. На ніч мама стелила на ній постіль, де спав розповідач поки був малим. Пізніше батьки переїхали у Валки, взявши скриню з собою. Спочатку вона стояла у світлиці, а пізніше, коли з’явилася шафа, її підняли на горище».

Іван Косенко (с. Старі Валки) розповів про скриню, яка залишилася від родичів: «Висока, кришка випукла, пофарбована у червону фарбу, із внутрішнім замком, на ніжках, із залізними ручками».

Наталія Войтенко (с. Шарівка) розповіла про скриню своєї бабусі, Уляни Митрофанівни Буцької, 1906 р.н., уродженки х. Буцьківка: «Для моєї бабусі скриню, яка згодом перейшла мамі, виготовив мій прадід Митрофан Микитович Буцький. Був він кріпаком, 25 років відбував солдатчину. Як повернувся додому, то став теслею. Свою майстерність здобув на службі. Скриню він зробив із трьох видів дерева: липи, груші і осики. Вона була важка, оброблена лляною олією та покрита воском, мала врізний замок. Зовні була темного кольору, а всередині - світла, покрита лаком, мала прискринок, розділений на чотири відділення (для грошей та дрібничок). З двох боків знаходилися металеві ручки, а до дна прикріплені коліщата. Дідусь приробив навіть дерев’яні гальма, щоб скриня не котилася довільно».

Іван Боровик , 1927 р.н. ( с. Мельникове) розповів про скриню мами, Євгенії Іванівни Боровик (Косенко), уродженки цього ж села: «У хаті стояла скриня та сундуки. Скриня була дерев’яна, з плоскою кришкою (висотою 8 см, шириною 2 м), була оббита жерстю. Усередині збоку був прискринок для дрібних грошей , зовні, на боках, мала ковані ручки. Дісталася вона матері на придане. У хаті служила за стіл. В основному в ній зберігалося полотно, рядна, також мати клала туди насіння. Зверху була застелена домотканою скатертиною. У хаті також стояли два сундуки, які служили за «гардероб». Колись вважали, якщо, крім скрині, у господі стояли ще й сундуки, то це - ознака заможної сім’ї, бо бідні мали тільки скриню. Сундуки були більшими за скриню, прості, дерев’яні, із ручками-скобами та навісними замками. Робив їх мій хрещений батько Дмитро із сусіднього с. Ковалівка. Зверху на них лежали подушки. А в мого друга Сергія у дитинстві у сусідньому хуторі Біївський, коли затримувався до ночі, то на сундуках нам стелили спати. Скрині робили з місцевого дерева – верби, тополі, груші, осики. Розпилювали його спеціальною пилкою для поздовжнього пиляння.

Любов Чорна (с. Ков’яги) розповіла про скриню бабусі Салащенко (Оленіної) Ганни Максимівни, 1888р.н.: «Бабуся, що була родом із Полтавщини, вийшла заміж за дідуся Івана Максимовича Салащенка у х. Журавлі. Батьки у неї були заможні. У придане дали коня, корову і, звичайно ж, скриню, у якій зберігалися полотно, підзорники, рушники, скратертину та святковий одяг. Скриня була великою, з плоскою кришкою, мальована, на ніжках. Коли активісти прийшли бабусину сім’ю розкуркулювати (бо не хотіли йти у колгосп), то забрали все із хати, залишивши тільки порожня скриня. У мами вдома теж була своя скриня - дерев’яна, з опуклою кришкою, пофарбована червоною фарбою. Доки не купили шафу, зберігали в ній усе найкраще: постільну білизну, подушки, святковий одяг».

Олексій Максимовський (с. Костів) розповів про скриню мами, уродженки с. Мар’їно Максимовської (Ширині) Катерини Василівни 1934 р.н. : « Мама вийшла заміж у с. Ков’яги 1956 року, маючи невелику скриню червоного кольору з випуклою кришкою. Всередині в ній з двох сторін знаходилися при скринники, накриті кришечками. Також вдома у нас був сундук, зроблений із шпунтованих дубових дощок, у якому зберігалося сало».

Отже у нашому краї скрині були символом родинних цінностей, пам'яті роду, української традиції, які ми, музейники, намагаємося зберегти для наступних поколінь.

Ми в месенджерах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti 

https://www.facebook.com/gromada.grp