Село Костів у спогадах Анатолія Назаренка

Цьому чоловікові, як і більшості його ровесників із покоління 1930-х, дісталася нелегка доля.  Однак, пройшовши важкі життєві випробування, Анатолій Васильович на схилі років не втратив оптимізму, бадьорості, дотепності, світлої пам’яті Свідчення тому є цікаві, насичені фактажем краєзнавчі нотатки, які він щойно передав до Валківського краєзнавчого музею. Із дозволу автора пропонуємо увазі читачів фрагмент його життєпису.

Босоноге дитинство

…Пам’ятаю себе чотирирічним. Біжу з радістю на «пасьбу», яка знаходилася на пагорбах та запашних луках біля річки Мжа, де тепер загатили ставок. Як весело було у літню спеку занурюватися з однолітками і старшими дітьми в пахучі лугові трави та осоку, де все співало та крякало, а потім викупатися в річці, на берегах якої росли дикі ягоди «порічки», а вільху заплітав пахучий хміль. Життя сільських дітлахів майже увесь рік проходило в полі, в лузі. Біля річки з козами та коровами, а взимку – на санях та ковзанах у яру. Інколи в неділю варили кашу, для якої хтось приносив півсклянки пшона, хтось – шматочок сала. Рили землянки, гралися з ножем. Гра в «цурки», мені здається, дійшла до нас ще з дохристиянських часів. Адже старі баби казали: «Цур йому та пек», тобто посилали до богів Цура та Пека, які завідували пеклом.

Як справжні нащадки козаків, костівські селяни мали чудернацькі прізвиська: Микола – «Мустафа», Григорій – «Грек», дід Цікало, який часто ганяв нас із своєї сіножаті, звався «Вотвотом» (мабуть, козирнув колись городською мовою - замість «так-так», сказав «вот-вот»). Мені самому дісталося прізвисько «Саваташа», бо в дитинстві не вимовляв букви «л». Двоюрідні та троюрідні брати хапалися за животи від сміху, коли я замість «лисиця» говорив «висиця». А одного разу замість слова «салатовка» вимовив «саваташа», яке стало моєю вуличною кличкою.

Із дитячих спогадів закарбувалося в пам’яті, як темними вечорами сиділи ми, малі та старші, біля крайньої костівської хати над яром і чекали доки піде додому колгоспний сторож, який охороняв за річкою ділянку з полуницями. В наших садках росло багато старих груш - були солодкі тонкошкірі «гливи», які сушили проти сонця на узвар; були круглі, котрі мочили в дерев’яних бочках на квас, що рятував від спраги у літню спеку під час жнив; були маленькі солодкі і дуже пахучі. Росли також яблуні. Особливо багато родило слив, які колись, за спогадами стариків, відправляли возами на продаж аж у Харків. Але полуниць, які всі називали «клубникою», в наших садах не було, тому і вирушали по неї через яр і луг, через річку по місточку із вільх до колгоспних плантацій. Поверталися всією компанією майже вночі.

Наша сім’я перебувала у складі приміського колгоспу «Червоний орач». Пригадується, що у той час найактивнішими членами цього колгоспу були переселенці з півночі Київської області. Казали, що їх привезли у нашу місцевість із острова посеред Дніпра, де не вистачало землі для обробітку. Розмістили усіх в добротних будинках під залізом, де раніше жили так звані «непмани» та «куркулі», котрих або вислали до Архангельської області і далі в Сибір, або заморили голодом. За незвичний акцент прибульців називали «кацапами». Говорили, наприклад, «карівка» замість корівка, «канячка», «не пажнала» (не впізнала). Мали українські прізвища - Кухтик, Мурашко, Ремінь, Дідок…

Добротних хат у Валках залишилося так багато, що влада вирішила виселила на Харківську вулицю також увесь приміський хутір Хвилів Яр, де раніше жила рідня моєї матері. Родичі не потрапили до Сибіру лише тому, що моєму прадіду було вже за 90, дід Харитон Харченко помер до колективізації, а молодший мамин брат Борис був неповнолітнім. Вигнали їх з хати, як кажуть, на всі чотири сторони, забравши до колгоспу все нажите. Дідів будинок залишився стояти одиноким в яру, а згодом у ньому оселилася сім'я активіста Бараненка, яка доглядала колгоспних овець.

До війни у Валках був дитячий будинок і наші хлопці постійно

ворогували з його вихованцями. Скажімо, після дражнилки «Хахол-мазніца, давай дразницца» інколи починалася бійка. Місцеві швидко і радо переймали від сиріт їхні сороміцькі пісні та матюччя. Наслідуючи жаргон дітей сиротинця, батьків стали називатися «паханами», а матерів - «маханями». Звичними стали монологи чи діалоги типу: «Миколо! Твій пахан на роботі? А маханя дома, чи теж у колгоспі?».

Дитяча пам’ять зберегла пісні-«шедеври» того часу: «По тьомним уліцам Кронштадта шол, спотикаясь, капітан. Довольно пьян, довольно пьян. Навстрєчу шла єму Єлена - єго законная жена и тож пьяна, и тож пьяна. Да здравствуй мілая Єлена, пошли квартиру нанімать, такая-то мать, такая-то мать. А на трі букви мне твоя квартіра. Я наняла себе ізбу, пошел подальше». Або ще таке: «Папє сдєлали ботінкі, да на резіновом ходу. Папа ходіт по ізбе да бьет мамашу…» і т.д.

Першим віршем, який я вивчив до війни з допомогою маминого брата Бориса, називався «Нєсжатая полоса» російського поета Миколи Нєкрасова. Пам’ятаю його зміст і досі: «Поздняя осєнь, грачі улєтели, лєс обнажілся, поля опустєли. Только нє сжата полоска одна, грустную думу наводіт она...». Ще один вірш, який я тоді вивчив, належав українському автору, прізвища якого не запам’ятав: «Ніч ясна, прозора, зіроньки тремтять, спить земля простора і хати всі сплять…». На кольоровій обкладинці книжки, звідки взято цього вірша, були зображені засніжені хатки під соломою, вогники у віконцях, а вдалині, на пагорбі в снігу, - вовк…

«На зємле, в нєбєсах і на морє наш напєв і могуч, і суров. Єсли завтра война, если завтра в поход, будь готов, будь готов, будь готов…», - гриміло з радіоприймача мого сусіда, який працював шофером у міліції і побудував новий будинок під залізним дахом із верандою. А в шкільних підручниках були вміщені такі поетичні перлини Миколи Бажана: « У сірій військовій шинелі ішов він і люльку курив. Назустріч нам били гармати і степ ковилями шумів. Та ми не хилилися долу. Ми мчали вперед, як стріла. Бо Сталінське серце нас гріло і Сталінська воля вела».

Наслухавшись подібних віршів і пісень з маршовою музикою, наші хлопці в перші дні війни, не вагаючись, пішли до військкоматів і першими полягли під гусеницями німецьких танків. Серед загиблих новобранців був мій сусід і троюрідний брат Олексій Власенко.

У дітлахів мого віку, які бігали вулицями села, осідлавши хворостину і тримаючи в руках умовну шаблюку з палички, була своя пісенька: «Якщо завтра війна - батько ріже кабана, мати каші крутої наварить. І горілка в нас є, батько ще принесе. Тільки горе, що хліба немає. Тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та, адже радість то яка - завтра в поход!».

(Продовження спогадів А.В.Назаренка – у наступних публікаціях).